Родинне виховання у становленні громадянина
Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується не зовсім усталеними соціально-економічними відносинами, за яких при всій множинності цінностей і цілей найвищою є людина, її практична діяльність. Вирішальне значення у формуванні людини як особистості належить родині. Саме родина покликана сформувати особистість громадянина, здатного адаптуватися до швидкозмінних суспільних процесів, бути активним учасником виробничих процесів, сповідувати суспільно визнані цінності життя, бути патріотом своєї держави.
Конституцією України, Державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), урядовою програмою «Українська родина», іншими нормативними документами визначено, що саме сім'я, родина виконує провідну роль у підготовці дітей до самостійного життя, через її діяльність відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний і духовний потенціал нації.
Посилення значення родинного виховання зумовлене кардинальними змінами в українському суспільстві. В багатьох сім'ях рівень освіченості дітей вищий, ніж батьків; зменшилась участь дітей в домашній праці; в сучасній сім'ї значною мірою послабшала або й зникла роль особистого прикладу батьків. Зросла кількість сімей, в яких основна увага приділяється розв'язанню матеріальних проблем, на задній план відійшло формування культури спілкування і поведінки, часто батьки не надають значення контролю за навчальною діяльністю дітей. Багато батьків не розуміють, що успіх виховання залежить від їх відповідальності, зацікавленості, відповідної педагогічної підготовки.
Основа родинного виховання - сприяння розвиткові дитини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати цьому. Необхідно, щоб вона виробила для себе ідеал людини і прагнула б у житті керуватися цим ідеалом.
Головні підвалини, яких необхідно дотримуватися при вихованні дитини під час родинного її життя: чистота, послідовність у відношенні слова і справи при спілкуванні з дитиною, відсутність сваволі в діях батьків і визнання особистості дитини і права недоторканості.
Є десятки, сотні професій на землі: будувати залізницю, зводити житло, вирощувати хліб, лікувати людей, але є найуніверсальніша, найскладніша й найблагородніша праця, єдина для всіх і в той же час своєрідна й неповторна в кожній родині, - це виховання дитини. Кожен з батьків знаходить у ній ні з чим незрівнянне щастя. Виховання дитини – це віддача сил духовних, любові, віри в гідність і красу людини, це погляд у майбутнє. Дитина поступово відкриває світ, пізнає його розумом і серцем. У цій батьківській праці можливі й помилки, й сумніви, й тимчасові невдачі, поразки, які змінюються перемогами. Відносини батьків і дітей – це особливі почуття, це безмежна любов батьків до дитини, це підтримка, джерело і гарантія добробуту людини.
З давніх-давен серед українців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків.
Сім’я – це щось величне, прекрасне, міцне, схоже на могутній розлогий дуб, це клітинка нації. Саме тут виховується дитина на національних традиціях, звичаях. Сім’я, родинні стосунки – єдиний острівець серед розбурханого океану життя для молодої людини. Доля не тільки окремої людини, а й усього людства будується в сім’ї. Недарма існують народні прислів’я: «За науку цілуй батька й матір в руку», «Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько», «Роби так, щоб батьку-матері не було соромно від людей», «За мамині сльози Бог долю заморозить». Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: «Умів дитину породити, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».
Батьки виховували у дітей почуття взаємодопомоги, щирості, поваги до старших, ввічливості: «До людей з добром, то й від людей з добром», «Не роби зла ні людям, ні природі», - говориться у народних прислів’ях.
«Діти - живі квіти землі», - так поетично виразив глибоку думку М.Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості майбутньої людини, і в ній же відбувається її розвиток і становлення як громадянина.
Скажу вам, дочки і сини,
Всього себе скажу у цій розмові.
Нема в житті напівціни,
Нема в житті напівлюбові.
Можна знайти в природі півтони,
Можна життя спинити на півслові,
Але нема в житті напівціни!
Але нема в житті напівлюбові!
Ніщо даремно не мина,
Напівсльози повік ніхто не зронить.
За все в житті – ціна сповна
За кожну мить, за кожен подих!
А.Демиденко.
Дійсно, нам, батькам, за все доводиться платити, за все відповідати, і перш за все, за свою дитину. Саме про них ми завжди в турботі. Поки вони маленькі – маленькі й турботи, а підростають, стають дорослими – і збільшуються наші турботи.
Якою буде моя дитина думаємо? Чи зможе вона бути щасливою в цьому шаленому і жорстокому світі? Чи виживе вона, чи переборе зло, безсердечність, грубість, які, можливо, зустрінуться їй на шляху. Це багато в чому залежить від нас, від того, що ми дали своїй дитині, чого навчили, як виховали.
Вже час нам глибоко усвідомити, що ні школа без сім’ї, ні сім’я без школи не можуть упоратися з найтоншими і найскладнішими завданнями становлення людини.
Безперечно, немає батьків, які б не хотіли, щоб їхні діти виросли гарними та добрими. Та інколи виходить не так, як нам хочеться, і в цьому переконатися не важко тим, хто має дітей, бо самі діти є величезною виховуючою силою для дорослих.
В українських сім’ях дітей передусім учили любові. Митрополит Андрій Шептицький звертався до батьків: «Пам’ятайте й те, що ваша хата є першою і найважливішою школою, в якій діти ваші мають навчитися любити Бога і людей».
Отже, головна вимога до родинного виховання – це вимога любові. Тому необхідно, щоб дитина відчувала, почувала, розуміла, була впевненою, що її люблять, була наповнена цим відчуттям любові. Тільки ця впевненість дає можливість правильному формуванню психічного стану дитини, тільки любов здатна навчити любові.
Проявом любові та добра була пошана до батьків і старших. Народно-християнська мораль вчила дитину бути чесною, вважаючи крадіжки і брехню, гріхом, який рано чи пізно доведеться спокутувати.
Не раз можна почути про особливу важкість виховання. Насправді ж, якщо діяти педагогічно грамотно, то й особливих труднощів не буде. Адже виховувати дитину набагато легше та приємніше, ніж перевиховувати. Тому порада батькам така: завжди пам’ятати про це, постійно прагнути виховувати так, щоб з самого початку робилося все правильно. Зараз з уст маленької дитини, а потім і підлітка, дорослого не почуєш пошанливого «Ви» у звертанні до батьків, а інколи і старших, що аж слух ріже, звучить як неповага до них. Здається дрібниця, а це і є початок виховання людини, громадянина.
Хотілося б спинитися на характеристиці деяких хиб у родинному вихованні – найтиповіших і найпоширеніших. Часом батьки невтішної науки навчають. Таке навчання, як справедливо зазначає Олександр Ковінька в гуморесці «Хатнє виховання», починається з маленького грайливого:
«Покажи мамі дульку.
- Учи, учи на свою голову. Іди сюди, доню,…не слухай тата, слухай маму. Мама – цяця, а тато – бека, кака… Плюнь на татка… штрикни таткові в очі… От люба доця… Вона вже вміє батькові в очі штрикати. А-ай! Мамі штрикаєш. Мама боїться…
Грайлива втіха закінчується не грайливо:
І в кого воно таке вдалося? Чуєте, сьогодні ледь око не викололо хто його вчив? У нас такого і в роду не волилося!
Батько й свою характеристику додає:
Отож! Носи його на руках, вчи його, а воно, бач якої, приноровилося в лице плювати! От і жди добра! Це ж тільки на ноги зіп’ялося. А що ж з нього вийде, як підросте?»
З таких, здавалось би, невинних жартів і починаються хиби домашнього виховання. Найчастіше це трапляється тоді, коли батько й мати не навчилися дивитися на дитину як особу, хоча й маленьку, яка потребує уваги та поваги, душевної ласки. А звикли бачити в ній зайву мороку, або живу іграшку, живу ляльку для власної втіхи та розваги. У таких випадках поняття «гарна дитина» часто-густо підмінюється поняттям зручна дитина. Та й робиться лише те, що зручно батькам, а не самій дитині, на основі авторитарності, тобто насильстві, побудованому на безумовному підкоренні дитини дорослій людині. У такій домашній атмосфері виростають затуркані й безвольні діти, з яких згодом виходять або нікчемні люди, або самодури, які все своє життя будуть мстити за понівечене дитинство.
Хибною є думка, ніби виявлення любові та ніжності псує дитину. Але й хибною є установка на суворість, окрик, покарання. Це відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, черствими і навіть жорстокими.
На жаль, ще деякі батьки застосовують до своїх дітей всілякі залякування та фізичні покарання, зовсім не зважаючи на їх шкідливість, діючи за принципом: «Мене били в дитинстві, то і я так роблю». Дехто навіть переконаний, що без «острашки» взагалі обійтися не можна. Таким хочеться нагадати, що вдаватися до фізичних впливів необов’язково.
Рукоприкладство можна сміливо віднести до найогиднішої рабської звички. Дуже рідко зустрічаються випадки, коли фізичне покарання дає якусь користь.
Сучасним батькам зовсім не личить вдаватися до таких нічим не виправданих засобів впливу на дітей, як залякування та фізичне покарання – запотиличник, смикання за вухо, ремінь тощо… «ремінь не тільки принижує гідність дитини, - застерігає В.О. Сухомлинський, - а й розбещує її душу, пробуджує в ній найтемніші, найпідліші риси: боягузтво, людиноненависництво та лицемірство». До того ж покарання ремінцем рве гарні стосунки між дорослими та дітьми. Руйнуючи духовний зв'язок дорослих і дітей, ремінь прирікає на невдачу всі виховні зусилля і батьків, і вчителів. Усім нам треба пам’ятати, якщо дитина зазнала потрясінь, пов’язаних з покаранням, в її душі послаблюються внутрішні сили, які самою людською природою призначені для самовиховання. Покарання огрубляє людську душу, озлоблює її. А зло агресивне, інакше воно не змогло б розкошувати у світі.
Важлива роль у становленні громадянина відводиться і трудовому вихованню. Видатний український педагог В.О.Сухомлинський приділяв велику увагу трудовому вихованню дітей як у сім'ї, так і в школі, вихованню любові до праці, працьовитості, поваги до людей праці, бережливого ставлення до матеріальних і духовних благ людства. Василь Олександрович писав, що не гра в працю, а справжнє трудове життя, - з потом, втомою, мозолями, радістю досягнутої мети - ось щастя людини.
Він відзначав, що марне витрачання часу, байдикування, ледарство проникає нині у життя дітей; та деякі батьки вважають, що їхні діти повинні тільки гратися, забавлятися, розважатися, а праця - це обов'язок дорослих. Дітей перетворили у бездушних споживачів радощів, вони навіть не усвідомлюють, звідки та радість прийшла і якою ціною завойована. Такі батьки переконані в тому, що найбільше щастя дитинства - безтурботність, втіха, радісне життя.
У деяких сім'ях діти аж до підліткового, а то й юнацького віку не знають особливих турбот, серйозної праці, не мають постійних трудових обов'язків і доручень, а свій вільний від навчання час проводять у розвагах, іграх, а то й бешкетуванні. Деякі батьки вважають, що бажання працювати, любов до праці приходить до людини з віком само собою. Вони заявлять: ми в свій час набідувалися, зазнали стільки горя, то хай хоч наші діти будуть щасливими, ростуть безтурботними, тішаться радощами дитинства.
За думкою В.О.Сухомлинського, в праці розкриваються здібності, моральні та інтелектуальні сили молодої людини, формується її особистість. Тільки в процесі трудової діяльності виникає потреба в спілкуванні, у становленні соціальних і психологічних відносин, ділових взаємин між людьми, взаємодопомоги, взаєморозуміння, дисциплінованості, погодженості дій і вчинків тощо. Потреба в праці, звичка і відповідальне ставлення до праці можуть сформуватися лише при наявності посильних і постійних трудових доручень, у праці радісній, без примусу і покарань, самостійній і творчій, корисній як для особистості, так і для суспільства.
Визнання особистості дитини із самого початку його свідомого життя теж дуже істотно, а на це звертають занадто мало уваги при вихованні. Звичайно, батьки думають, що дитина - їхнє надбання, їхня власність, з якою вони можуть поводитися зовсім беззвітно, як з річчю. Тільки в тому випадку вони схиляються визнати за молодою людиною його особисту недоторканність, коли вона буде у змозі жити своєю працею. Але таке відношення до дитини зовсім неправильно, і нічого подібного допустити не можна, адже батьки зобов'язані сприяти розвиткові людини.
Батьки з усіх сил намагаються бути доброчесними, хочуть в очах дитини бути непогрішними. Та забувають, що діти - це не дорослі, що в дітей своє життя і що потрібно це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш жагуче, чим дорослий, вона не вміє міркувати як доросла людина. Звичка мислити приходить до неї поступово і досить повільно.
Уся таємниця родинного виховання в тім і складається, щоб дати дитині можливість самій розкриватися, робити усе самій; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості і недоторканності.
Батьки повинні мати авторитет у дитини, але не штучний, підкуплений чи якийсь інший. Дійсний авторитет ґрунтується не на громадській діяльності батьків, не на їхньому громадському почутті, а на знанні життя дитини, на допомозі їй в будь-яку хвилину і на їх відповідальності виховання дитини.
Часто доводиться чути питання: що робити з дитиною, якщо вона не слухається? От це саме «не слухається» і є ознакою того, що батьки в її очах не мають авторитету.
Звідки ж береться батьківський авторитет? З життя, з власного прикладу батьків, з їх дій і вчинків.
Більш за будь-яку напасть ми боїмося саме грубості душі, моральної товстошкірості, несприйнятливості до добра і краси. Ця напасть теж зароджується в сім'ї у роки раннього дитинства. Злою дитина буде тільки тоді, коли її дратують і ображають несправедливістю, сваволею і неправдою. Лінь у неї з'являється, коли її насильно змушують робити непосильну, невідповідну її знанням і підготовці роботу, яка сильно гнітить її одноманітними, стомлюючими діями.
Розуміти життя, цінувати життя, дорожити життям, берегти життя від мерзот і приниження людської гідності, ставитися з презирством і ненавистю до цих мерзот – ось серцевина тієї педагогічної мудрості, якою ми повинні користуватися у вихованні і становленні людини, громадянина.
Алкоголізм, наркоманія і токсикоманія – люті вороги сім'ї, дитинства, батьківства і материнства, родинної педагогіки і винуватці сімейних скандалів і драм, людських трагедій. Хто не знає дуже повчального з цього приводу українського народного оповідання про «потрійне кладовище»?
«Проходячи повз шинок, старий дідусь щоразу знімав шапку і тричі хрестився.
- Діду, чого ви хреститесь? – питали старого.
- А того, що проходжу повз потрійне кладовище: тут люди ховають і здоров’я, і гроші, і своє ім’я».
В уже згадуваному сатиричному оповіданні «Хатнє виховання» Олександр Ковінька змальовує типову щодо свого поширення в нашому суспільстві щоденну побутову картину:
« - На, синок, хильни. Для примєра хватони грамів двадцять.
- Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі? Сам п’єш, гуляєш та ще й сина привчаєш.
- Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!...
Синок вихиляє, кривиться, чхає… сльози з очей біжать.
- Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. А мати думає, що я мед п’ю.
Весела наука кінчається невесело.
- … Ти ще молодий батька вчити! Норова якого взяв: дай, батьку, гроші на сто грамів! Я тобі таких сто грамів покажу – у двері не втрапиш!
- Тату, давайте це діло замнем. Ви ж мене самі вчили: хильни, Васюню!»
Отут би можна й крапку поставити. Та не будемо цього робити. Нехай батьки поставлять крапку. На те вони й батьки…
Найголовніше, чого не вистачає важким дітям у сім’ї – це людської турботи, ласки, доброти. Байдужість і егоїзм батьків робить їх жорстокими, калічить душу. Саме через таке помилкове виховання і з’являються у нас важкі діти – це ті, котрих зрадили батьки. І стають вони в житті злими, байдужими і жорстокими. Росте зла маленька дитина – і виростає в злу людину – в отой отруйний бур’ян, який винищує все навколо себе і навіть самого себе.
І коли батьки ображаються на дітей, то вони ображаються на себе. І, мабуть, це правильно, адже дитина – це частина тебе самого, всі її помилки – це ваші помилки, батьку, мати. Хочеться переповісти одну повчальну історію, яку передають старші люди із уст в уста, а один із кореспондентів, почувши її, вирішив написати в газету, щоб її прочитали й інші.
«Дуже давно жила сім’я з трьох поколінь. От якось батько наказує синові: «Приготуй на завтра візка, бабусю повеземо».
Повставали вони до схід сонця. Батько виніс свою стару матір, посадив на візок, покликав сина і вдвох повезли. Заплакала стара, але вже нічого не могла вдіяти.
- Куди ми веземо бабусю? – запитав син у батька.
- До старого шахтного обвалу, бо яка від старої користь, якщо тільки сидить та їсть, а робити вже нічого не може.
Коли приїхали до шурфу, розвернув батько возика, підкотив до урвища і тихенько пустив його разом з бабусею.
- Що ви наробили, тату? – закричав син. – Навіщо і возика викинули? А коли прийде час, на чому тоді я вас повезу на звалище?
Почув це батько, і наче прокинувся, ніби полуда з очей спала, гірко заплакав і поліз до ями – витягати матір і возика».
Чи справді таке було, чи суцільна вигадка, хто тепер скаже? І чи варто докопуватися до першоджерела? Чи не краще звернути увагу на мораль, на силу притчі, на обов’язок дітей перед батьками, на виховання поваги до людей похилого віку.
Від помилок не застрахований ніхто. Головне, який досвід з них виноситься.
Три нещастя є у людини: старість, смерть і погані діти. Старість невідворотна, смерть неминуча, але від поганих дітей, як від пожежі в будинку, уберегтися можна.
Спадкоємність поколінь базується не тільки на непорушності генетичного коду, а й на невтомній праці, на вироблених віками хороших звичаях і традиціях народної педагогіки, які треба добре знати, шанувати та щоденно використовувати у родинному вихованні сьогодні, завтра, завжди.
Чи збереже людина храм своєї душі чистим і світлим, чи перетворить його в руїну – це залежить від родинного виховання, від батьків, а насамперед від самої людини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий